5 книг, які спонукають читати українське

Fri, 13 Nov 2020 18:20:00 +0000

Привіт! Це знову я, твій книжковий сомельє.

На цей раз хочу розповісти про авторів, які дійсно прививають любов до української сучасної літератури і невпинно працюють, аби ми з тобою могли насолоджуватися мелодійною мовою і сюжетами, не гіршими за закордонні.

Я би хотіла почати з Софії Андрухович. Вона вривається в моє життя, як теплий, літній передзливний вітер. Її історії заносять в далечінь і кажуть: «Забий і читай, адже тут, ось тут, на сторінках, ти знайдеш те, чого так шукаєш в житті – спокою й пригод, шаленства й драми, минулого й сучасного».

Познайомилася з нею я з роману «Фелікс Австрія». Читала і малювала фільм в голові. Вважаю, що це вже ознака якісної літератури. Так от, щодо сюжету: маємо Станіслав, містечко у ще тодішній Австрії, ХІХ століття, дві жінки, які начебто й різняться за статусом – одна служниця – Стефа, інша – панянка Адель. Але життя складається так, що вони живуть і ладять немов дві сестри. День у день Стефа наводить лад у будинку, готує страви, линдає на місцевий ярмарок, в цілому, працює на Адель та її чоловіка Петра. Ці герої – ще та галицька сімейка: вони то сваряться, як божевільні, то любляться, як востаннє, то влаштовують гармидер, то ревно прибирають. Місцями вони мене дуже дратували, а це можливо, навіть, добре, бо так авторка показувала всю суть їхніх душ.

«Фелікс Австрія» була на початку для мене загадкою. Мені було цікаво розгадати стосунки між Стефою та Аделю; дізнатися що ж буде з тим нишпоркою хлопчиком з цирку диваків; чи завжди Стефа буде звичайною служницею..? І ці питання тримали мене всю книгу. Вона, насправді, читається легко. Софія Андрухович так змальовує вулиці Станіслава, що мимоволі й я там опинялася й блукала тим австрійським містечком. Я неначе сиділа на кухні біля Стефи й поглинала всі аромати страв, над якими вона чаклувала.

Раджу. Навіть сильно раджу. Але спочатку читай, а потім дивися фільм, який вийшов за мотивом цієї книги.

Далі буде книга «Амадока» теж Софії Андрухович.

Амадока – це озеро, яке було і «загуло». Вважаю назву символічною, тому що сам роман наштовхує на роздуми про те, куди тікають спогади і що ми маємо натомість.

Сама книга складається, я б сказала, із трьох романів, які ніби зовсім й різні, проте нерозривно поєднані. Кожна частина має свій часовий період і розповідає свою історію. Маємо одну психологічну драму сьогодення, в якій читаємо про чоловіка – Богдана з понівеченим обличчям і пам’яттю, після бою на російсько-українській війні, та його жінку – Роману, яка думала, що загубила його навіки. Саме цей роман зачепив мене найбільше. Може через те, що тут авторка показує наскільки легко можна побудувати щось нове й перекреслити забуте.

Другою частиною маємо історичну психологічну драму, яка випливає із спогадів героїв першої частини і показує події під час Голокосту. Тут я побачила багатогранність людей, вчинки, які розбивають вщент поняття «добро і зло», «правильно й неправильно». Третя, найбільш важка для мене частина (чому? – і досі не розумію), виступає романом-есе, де бачимо жорстке винищення української культури та інтелігенції – сталінський терор 30-х років.

Насправді, «Амадока» відкриває тему любові: на що вона може наштовхнути і яка ж справжня її сила? Вона окриляє чи створює катастрофи? Тут пані Софія добряче погралася і дала те, чого я так очікувала. Любов і спогади в усіх їхніх проявах – те, що накрило мене.

Далі я би хотіла розповісти про мою улюблену українську авторку Ірену Карпу. То дуже цікава, щира, весела пані, яка стала ніби подругою, психологом, товаришкою по випивці вина.

Мене взяла її книга «Добрі новини з Аральського моря». З її соц. мереж я знала, що то буде про українок в Парижі. Ну, і як усі дівчата, я звісно ж хочу побачити це місто, тож цю книгу від Карпи чекала, ніби поїздку туди.

Так от, є історія про чотирьох українок, які мігрують до Парижу. Кохають, нервують, втрапляють в халепи, розслідують, сумують, регочуть. Чесно, мені одразу згадався серіал «Секс і місто», тільки от по-українськи. Чотири прототипи роблять книгу близькою кожному з нас, ледь не в кожній героїні я бачила себе. Ірена описала Париж так нетуристично і просто, отут от я зловила її вайб – роки життя там дали свої знання й характеристики цього міста.

Не був би це Карпин роман, якби не було тут живої, емоційної мови. Хоча би через манеру написання раджу прочитати. А те, що проковтнете і не помітите – буде приємним сюрпризом.

І взагалі, ще хочу додати: не лякайтеся великих за розміром книжок, часом вони залітають краще, аніж малі.

Далі розповім про книгу, яку дуже люблю перечитувати. Це збірка «Галерея чуття», яка вміщує в собі, крім української інтимної лірики, ще й живопис Андрія Задоріна. Тобто, ми читаємо вірші Коцюбинського, Франка, Жадана, Стуса, Антонича, Українки і ще й любуємося картинами відомого білоруського художника, роботи якого входять навіть до Британського музею. Вважаю, що цю книгу варто мати хоча б для того, аби вміти красиво показати свою прихильність чи освідчитися в коханні (чи то своїй половинці, чи просто собі).

Це видання – мед для душі поціновувачів красивого й мелодійного. До того ж, там 3 частини, які тематично не підв’язані одна до одної, але гармонійно перегукуються. У другій антології ми маємо сучасну українську поезію. У ній я відчула певну бесіду між віршами і картинами. А третя частина то є збірка короткої прози й публіцистики і робіт львівського графіка Олега Денисенка. Водночас дивно й захопливо було читати крізь віки й часи листи Франка й публіцистику Жадана.

«Галерея чуття» знайомить з привабливою українською лірикою. Не прогадаєте, якщо візьмете як і на подарунок, так і просто почитати.

І остання книга, про яку розповім сьогодні буде «Чоловік з моїм іменем» Івана Байдака. Перш ніж розповідати про саму книгу, мушу визнати, що за стилем написання я не одразу допетрала, що це наш український письменник. Написано так, ніби це оповідь істинного американського рейтера.

Що ж, це повість про Родвелла, як описується у книзі «найпростішого жителя цієї планети, котрий не надто звертає увагу на світ і не відкриває свій для інших». Про чоловіка, який росте, навчається, працює, розповідає про книги, спить з жінками. Одного дня, в котрийсь із його періодів, він знаходить рукопис. Родвелл залюбки читає його, ховається від всього світу в тих трьох текстах. І згодом, після прочитання їх, Родвелл вважає, що тексти заслуговують визнання – публікації, тож намагається знайти автора рукописів.

Ціную цю книгу за аналіз текстів й психологічні прийомчики. Родвелл говорить, що деякі історії цих рукописів незакінчені, наче вирвали сторінку. А насправді, Байдак так само завершує книгу – фінал ніби і є, та наче хочеться перегорнути сторінку і причитати ще хоч би абзац. Як висновок, повість закінчилася, а лишається почуття «ненаситності», яке можна легко втамувати своїми роздумами.

Я писала саме про цих письменників, бо вважаю, що вони можуть закохати в мелодійну українську і дати зрозуміти, що наш авторський ринок нічим не гірший за закордонні.

Спробуй – потім не відтягнеш!

Cultural Sandwich - 5 книг, які спонукають читати українське

5 книг, які спонукають читати українське