Життя як суцільний перформанс: Марина Абрамович

Fri, 30 Oct 2020 22:39:00 +0000

Сучасне мистецтво здебільшого видається нам — звичайним обивателям — чимось незрозумілим і ексцентричним. Дехто намагається робити вигляд, що щось в тому розуміє, інші просто називають це дурнею. Втім, у свій час імпресіоністів також не визнавали. Тому ставити хрест на наших сучасниках не варто.

Доволі популярним різновидом на сьогодні є перформанс — не завжди зрозумілий, іноді недоречний, але прогресивний і дієвий. То завдяки кому він виник і як перетік в оголені груди та задрані спідниці посеред Майдану Незалежності?

——————————————————————————————————————————————————————————

Невеличка довідка

Перформанс — одна з форм акціоністського мистецтва, де твором вважають дії автора, за яким глядачі спостерігають у режимі реального часу.

В основі перформансу лежить уявлення про творчість, як спосіб життя.

——————————————————————————————————————————————————————————

Однією з основоположників цього жанру є відома сербська художниця Марина Абрамович. Її називають королевою перформансу, і недарма. Кожна її робота приховує велику особисту історію, говорить з глядачем через біль, страх і кров.

«Ритм 0»

Уявіть собі стіл, а на ньому — 72 об‘єкти. Деякі з них приносять задоволення, а інші — завдають біль. Поряд зі столом стоїть художниця, довкола — глядачі. У них є шість годин, впродовж яких вони можуть робити все що завгодно, в тому числі — з тілом мисткині.

У такий спосіб Марина Абрамович намагалася перевірити межі зв‘язку між митцем і глядачем, показати людську вразливість і жорсткість.

Смерть себе

Марина і Улай — її коханий і відомий художник — перетворили свої стосунки в один суцільний перформанс. 17 хвилин злиття воєдино. Під час одного з перформансів вони були з‘єднані одним апаратом, завдяки якому дихали киснем один одного. Це тривало допоки вони не знепритомніли від нестачі кисню.

Балканське бароко

Гора з півтори тисячі коров‘ячих кісток, а на ній - Марина, що перемиває їх щіткою, плаче, співає балканські пісні і розповідає історї про своє рідне місто — Бєлград.

«Коли люди питають, звідки я родом, я ніколи не кажу, що з Сербії. Я завжди відповідаю, що я з країни, якої більше немає» — каже мисткиня. Саме за цю роботу вона отримала «Золотого лева» на Венеційському бієнале.

Коханці

«Ми не дзвонили, як нормальні люди, одне одному, щоб сказати: «Все скінчено». Ми пішли до Великого китайського муру, щоб попрощатися», — каже художниця.

Так закінчилася історія Улая і Марини. 90 днів дороги, 2500 пройдених кілометри заради того, щоб зустрітися посередині і сказати «бувай».

Художнік присутній